Теоретичний матеріал з предметету "Захист Вітчизни"

 На період карантину з 12.03.2020 р.-22.05.2020 р. всі учні Дніпровського центру професійної освіти мають змогу отримати поточні знання та контрольні/тестові питання,з предмету "Захист Вітчизни", орієнтуючись на посилання, яке прикріплено до даного повідомленням :

https://drive.google.com/drive/folders/1pkCa7oEw9E6wLZjkQrmLBYHijoE1sf2M

1 РОЗДІЛ 

 «ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ»

ПЛАН:

1.1. Рятувальні роботи у зоні ураження;

1.2. Інженерний захист населення;

1.3 Порядок проведення евакуації;

1.4 Основи рятувальних робіт (варіативність-пожежа).

Тема 1.1. рятувальні роботи у зоні ураження 

Мета уроку: 

1. Ознайомлення з основами організації й проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт під час ліквідації надзвичайної ситуації.
2.  Виховувати морально-психологічні якості, дисциплінованість, почуття впевненості при діях в надзвичайних ситуаціях.

  Управління під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій полягає у керівництві силами цивільного захисту (оперативно-рятувальна служба цивільного захисту, аварійно-рятувальні служби, формування цивільного захисту, спеціалізовані служби, пожежно-рятувальні підрозділи (частини), добровільні формування цивільного захисту) при проведенні аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт (АРІНР).

  АРІНР– роботи, спрямовані на пошук, рятування і захист населення, уникнення руйнувань і матеріальних збитків, локалізацію зони впливу небезпечних чинників, ліквідацію чинників, що унеможливлюють проведення таких робіт або загрожують життю рятувальників.

  Головна мета управління під час виконання АРІНР – забезпечити своєчасне та ефективне виконання завдань у зоні надзвичайної ситуації (НС) у найкоротші терміни та з мінімальними людськими й матеріальними втратами від наслідків НС наявними ресурсами (силами та засобами різноманітного призначення для виконання АРІНР).

                                                Керівник аварійно-рятувального формування

  Керівник аварійно-рятувального формування, що прибув у зону НС першим, бере на себе повноваження керівника робіт з ліквідації наслідків НС (керівника робіт) і виконує їх до прибуття призначеного у встановленому порядку керівника робіт.
  У випадку технологічної неможливості проведення всього обсягу АРІНР керівник робіт може припинити АРІНР як в цілому, так і певної їхньої частини, при цьому, в першу чергу, вжити усіх можливих заходів щодо рятування людей, які перебувають у зоні НС.
  Керівник аварійно-рятувального формування, який призначений керівником робіт, у випадку отримання інформації про виникнення НС більш високого рівня або інших небезпечних подій, що вимагають невідкладного реагування, а також обставин, що роблять неможливим виконання ним обов’язків керівника робіт, може залишити зону НС, призначивши керівником робіт іншу посадову особу з-поміж керівників аварійно-рятувальних формувань, що беруть участь у проведенні АРІНР. При цьому в обов’язковому порядку невідкладно подається донесення керівнику органа, який призначив цього керівника робіт, і здійснюється запис у відповідних документах. Відповідальність за наслідки такого рішення покладається на посадову особу, що його ухвалила.

За гострої необхідності керівник робіт має право самостійно вирішувати питання щодо:

1) проведення заходів з евакуації;

2) зупинки діяльності організацій, що перебувають у зоні НС проведення АРІНР на об’єктах і територіях організацій, що перебувають у зоні НС обмеження доступу людей у зону НС; 

3) розбронювання з метою ліквідації наслідків НС резервів матеріальних ресурсів організацій, що перебувають у зоні НС використання у порядку, встановленому законодавством України, засобів зв’язку та транспорту, іншого майна організацій, що перебувають у зоні НС;

4) залучення до проведення робіт з ліквідації наслідків НС позаштатних та громадських аварійно-рятувальних формувань, а також рятувальників, що не входять до складу зазначених формувань, за наявності у них документів, що підтверджують їхню атестацію на проведення АРІНР залучення на добровільній основі населення до проведення невідкладних робіт, а також окремих громадян, що не є рятувальниками, з їхньої згоди до проведення АРІНР прийняття інших заходів, обумовлених розвитком НС і ходом робіт з її ліквідації

  Управління роботами починається з моменту виникнення НС і завершується після ліквідації її наслідків. 

  Управління здійснюється, як правило, за добовими циклами, кожен із яких складається з таких етапів:
1) збір даних про обстановку;аналіз і оцінка обстановки;підготовка висновків і пропозицій до рішення на проведення робіт;

2) ухвалення (уточнення) рішення і доведення завдань до відома виконавців;

3) організація взаємодії;

4) забезпечення дій сил і засобів;

5) організація управління.

  Управління аварійно-рятувальними формуваннями має бути стійким, безперервним, оперативним, при цьому доцільно забезпечувати поєднання необхідного ступеня централізації з наданням підлеглим ініціативи у визначенні способів виконання завдань.

                                                                    

                                                   Збір даних, аналіз та оцінка обстановки

  Зміст функцій управління та їхня циклічність є характерними для планового проведення аварійно-рятувальних робіт. Через різкі зміни обстановки вони можуть змінюватися і, відповідно, органи управління мають діяти адекватно до конкретної обстановки.
  Дані про обстановку та її зміни надходять до органів управління у формі строкових і термінових донесень. 

  Основними джерелами подання найбільш повних і узагальнених даних про обстановку є підпорядковані формування (підрозділи) та органи управління. Значна частина інформації може надходити від органів управління вищого рівня та їхніх засобів спостереження і контролю. Залежно від послідовності розвитку надзвичайної ситуації, підпорядковані органи управління надають донесення про імовірність виникнення надзвичайної ситуації, факт її виникнення, обстановку в районі лиха, про хід аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт, різку зміну обстановки, результати робіт (за періодами).

  Донесення щодо імовірності та факту виникнення НС подаються негайно. Вони повинні містити лише дані, необхідні для вживання екстрених заходів і визначення завдань силами постійної готовності, а також для прийняття попереднього рішення щодо приведення в готовність сил і засобів, надсилання їх до району надзвичайної ситуації й ведення аварійно-рятувальних робіт. Детальніші донесення надаються після проведення розвідки, рекогносцирування й на початковому етапі робіт. Вони містять дані, за якими уточнюється попереднє або приймається нове рішення на проведення робіт основними силами. Обстановку у повному обсязі аналізує керівник органу управління, який очолює аварійно-рятувальну операцію, його заступники та інші посадові особи, кожен у межах своєї компетенції й відповідальності.

    Аналіз обстановки містить оцінку таких відомостей:

1) характер об’єкта НС (призначення, наявність впливу небезпечних факторів НС;

2) кількість і склад осіб, що перебувають на об’єкті;

3) відстань до населених пунктів;

4) наявність і стан комунікацій та засобів зв’язку тощо);

5) масштаб розвитку надзвичайної ситуації;

6) заходи безпеки для виробничого персоналу та населення;

7) межі небезпечних зон (пожеж, радіоактивного, хімічного забруднення, бактеріологічного зараження, затоплення, руйнування тощо) і прогноз їхнього можливого поширення;

8) наявність загрози для людей, кількість постраждалих (загиблих) і оперативні відомості про матеріальні втрати;

9) види, обсяг і умови невідкладних робіт;

10) потреба в силах і засобах для проведення робіт у найкоротший термін;

11) наявність у найближчих місцях (населених пунктах) сил і засобів рятування, будівельної та іншої техніки, установ охорони здоров’я тощо;

12) кількість, укомплектованість, забезпеченість і готовність до дій сил та засобів, послідовність введення їх у зону НС для розгортання робіт;достатність і стан прибулих на місце НС сил і засобів.
  

У процесі аналізу даних про обстановку фахівці зіставляють потребу в силах і засобах для проведення робіт з їх конкретною наявністю та можливостями, проводять розрахунки, аналізують варіанти застосування, обираючи найбільш доцільний (реальний).

  Висновки з оцінки обстановки та пропозиції щодо застосування сил і засобів доповідаються керівникові органа управління (керівникові робіт з ліквідації наслідків НС), пропозиції фахівців узагальнюються і використовуються у процесі ухвалення рішень.
  Рішення на проведення АРІНР у зоні НС є основою управління; його ухвалює та організовує виконання керівник органа управління (керівник робіт з ліквідації НС).

  Рішення містить такі основні елементи:
1) висновки з оцінки обстановки;задум дій;завдання підрозділам (формуванням), які беруть участь у ліквідації наслідків НС;заходи щодо безпеки;організація взаємодії;забезпечення дій сил цивільного захисту;організація управління та зв’язку.

Висновки щодо оцінки обстановки містять відомості про характер і масштаби НС, заходи, які мають проводитися, умови проведення, наявність сил та засобів можливості їхнього проведення.
Основу рішення становить задум ліквідації наслідків НС. У задумі дій визначаються: мета, завдання, які належить виконувати органу управління і його силами;напрямок зосередження основних зусиль сил та засобів (об’єкти, райони, ділянки);головні завдання і послідовність проведення робіт;способи локалізації НС, проведення АРІНР та спеціальних робіт;порядок використання технічних засобів, заходи з безпеки та забезпечення безперервності робіт (порядок роботи й, за необхідності, заміна учасників ліквідації наслідків НС);об’єкти, сектори й ділянки проведення АРІНР;пункти (місця) зосередження резерву сил та засобів, харчування, збору евакуйованих людей і майна, надання медичної допомоги тощо.

Завдання підрозділам (формуванням), які беруть участь у ліквідації наслідків НС, доводять розпорядженнями, які заносяться у журнал (фіксуються засобами об’єктивного контролю).

Під час постановки завдань вказуються: короткі висновки з оцінки обстановки;об’єкт і вид НС, можливі небезпечні фактори НС;задум проведення АРІНР;завдання для підрозділів, що діють на вирішальному напрямку, підрозділів, що діють на інших напрямках (ділянках), і підрозділів забезпечення;місце командного пункту і керівництва з ліквідації наслідків НС.

                                                   Групи організаційних та інженерних заходів

  Завдання щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій складаються із сукупності шести груп організаційних та інженерних заходів, які в умовах надзвичайної ситуації, стислих термінів виконання й обмежених місцевих ресурсів:

ПОСИЛАННЯ: 

1. https://ns-plus.com.ua/2019/06/10/osnovy-organizatsiyi-j-provedennya-avarijno-ryatuvalnyh-ta-inshyh-nevidkladnyh-robit-pid-chas-likvidatsiyi-nadzvychajnoyi-sytuatsiyi/
2. https://ns-plus.com.ua/2019/06/10/osnovy-organizatsiyi-j-provedennya-avarijno-ryatuvalnyh-ta-inshyh-nevidkladnyh-robit-pid-chas-likvidatsiyi-nadzvychajnoyi-sytuatsiyi-2/
3. Приклад (відео - урок):
   
   https://youtu.be/7pd_lzngL20                                                                 
   
   
   
                                             1.2.1. Інженерний захист населення.                   Тема: «Основні способи захисту населення в надзвичайних ситуаціях, інженерні споруди, призначені для укриття і тимчасового захисту людей, їх класифікація, обладнання та порядок використання".
   
   Мета уроку:
   1. ознайомити з правилами розміщення й поведінки людей у сховищах при надзвичайних ситуаціях;
   2. вивчити класифікацію захисних споруд, правила перебування в захисних спорудах та порядок їх використання;
   3. виховувати морально-психологічні якості, дисциплінованість, почуття впевненості при діях в надзвичайних ситуаціях.
     Захист населення і територій — це створення необхідних умов для збереження життя людей або зменшення втрат населення і завдання шкоди територіям при надзвичайних ситуаціях у мирний та воєнний час.
   
   До способів захисту населення належать:
   • своєчасне оповіщення населення;
   • заходи протирадіаційного та протихімічного захисту;
   • укриття в захисних спорудах;
   • використання засобів індивідуального захисту;
   • проведення заходів евакуації населення та матеріальних засобів.
   
     Захист населення потребує здійснення низки інженерних заходів заздалегідь та при загрозі надзвичайної ситуації. До них можна віднести такі заходи:
   
   • будівництво і накопичення захисних споруд у мирний час;
   • швидке будівництво додаткових укриттів у воєнний час;
   • переобладнання під укриття різних споруд;
   • комплектування захисних споруд системами життєзабезпечення та необхідним обладнанням;
   • створення надійної системи повідомлення про загрозу аварій, катастроф, стихійних лих, нападу противника;
   • захист запасів продуктів, води, господарських тварин, рослин;
   • накопичення засобів індивідуального захисту для всього населення держави.
   
     Укриття в захисних спорудах є одним з основних способів захисту населення.
   Захисні споруди призначені для захисту людей від наслідків аварій (катастроф), стихійних лих, а також від вражаючих факторів зброї масового ураження та звичайних засобів нападу дії вторинних вражаючих факторів.
   
   1.2.2. Інженерні споруди для укриття і тимчасового захисту людей,  їх класифікація, обладнання та порядок використання.
   Укриття населення в захисних спорудах – це комплекс заходів із завчасним будівництвом захисних споруд, а також пристосування наявних приміщень для захисту населення і підтримання їх у готовності до використання. Укриття населення є надійним способом захисту від вражаючих факторів всіх видів зброї, у разі аварій і стихійних лих.
   
     Захисні споруди класифікуються:
   • за місткістю — малої місткості (150–300 осіб), середньої місткості (300–600 осіб), великої місткості (більше 600 осіб);
   • за призначенням — для захисту населення, для розміщення органів управління і медичних закладів;
   • за місцем розташуванням — вбудовані, окремо розташовані, метрополітени, у гірських виробках;
   • за термінами будівництва — збудовані завчасно, швидко збудовані;
   • за захисними властивостями — сховища, протирадіаційні укриття, найпростіші укриття-щілини (відкриті та перекриті).
   
     Сховища – це інженерні споруди, які забезпечують надійний захист людей від усіх уражаючих факторів ядерного вибуху, ОР і СДЯР, бактеріальних засобів і уражаючих факторів звичайної зброї, обвалів і уламків зруйнованих будівель.

                                                   

План сховища: 1 — приміщення для укриття людей; 2 — пункт управління; 3 — медичний пункт (може не влаштовуватися); 4 — фільтровентиляційна камера; 5 — приміщення дизельної електростанції; 6 — санітарний вузол; 7 — приміщення для ПММ і електрощитова; 8 — приміщення для продовольства (може не облаштовуватися); 9 — вхід з тамбуром; 10 — аварійний вихід з тамбуром.

Сховища класифікують:
1. за захисними властивостями- (від дії вибухової хвилі) поділяються на п’ять класів;
2. за місткістю сховища: на малі, середні, великі.
3. за місцем розташування: на вбудовані (у підвальних приміщеннях), та окремо побудовані.

4. за забезпеченням фільтровентиляційним обладнанням (ФВО) – промислового виготовлення і спрощене (з підручних матеріалів);
5. за часом побудови – завчасно побудовані і швидко споруджені.

Площа приміщення на одну особу – 0,5 м*2, для сидіння – 0,45*0,45 м, для лежання – 0,55*1,8 м.

У сховищі  обладнують різні інженерні системи: електропостачання – труби з електропроводкою фарбують у чорний колір, водопостачання – труби зеленого кольору, опалення – труби коричневого кольору, радіотрансляційна точка, телефонний і радіозв’язок. Там мають бути прибори РХР, засоби індивідуального захисту, гасіння пожеж, аварійний запас інструментів, аварійне освітлення, запас медичних засобів, продуктів і води.

Сховища повинні будуватися з урахуванням таких основних вимог:

• забезпечувати безперервне перебування у них людей не менше 2 діб;
• будуватися на ділянках, які не можуть бути затоплені;
• бути на відстані від мереж водостоку і каналізації;
• не дозволяється прокладання транзитних інженерних комунікацій через сховище (стислого повітря, гарячого водопостачання, газо- та паропроводів);
• прокладання трубопроводів каналізації та водопостачання допускається за наявності виникаючих пристроїв;
• мати входи і виходи із тим ступенем захисту, що й основні приміщення, а на випадок завалу — мати аварійний вихід.

Сховище має основні та допоміжні приміщення:

До основних належать: відсіки для тих, хто укривається, пункти управління, медичні кімнати.
До допоміжних відносяться: тамбур-шлюзи, фільтровентиляційні приміщення, санітарні вузли, приміщення для зберігання води та продуктів харчування та інші.

Відсіки для тих, хто укривається, обладнуються місцями для сидіння та спання згідно з нормами.
У сховищах у необхідній кількості розміщуються обладнання, меблі, прилади, інструменти, ремонтні матеріали, протипожежне та медичне майно.
Входи повинні забезпечувати можливість швидкого та безпечного заповнення сховища.

Кожне сховище повинно мати не менше двох входів, один з яких обладнується як аварійний.

  Система постачання повітря забезпечує вентиляцію приміщень захисної споруди й очистку зовнішнього повітря від радіоактивних, отруйних речовин і бактеріальних засобів.
  Електропостачання та опалення здійснюється від зовнішніх джерел постачання. Для аварійного забезпечення великих захисних споруд передбачається автономне електропостачання. У невеликих захисних спорудах має бути аварійне освітлення (переносні електричні ліхтарі та інші джерела).
 Опалення проектується від загальної системи опалення. У неопалювальних приміщеннях слід передбачити установку опалювальних засобів. При заповненні сховища системи опалення вимикаються.
  Запас харчів у сховищах передбачається на дві доби. Для розміщення продуктів обладнується приміщення.

                                                        Протирадіаційне укриття

  

  Протирадіаційне укриття (ПРУ) – це захисна споруда, яка забезпечує захист у ній людей від радіоактивних речовин і опромінення в зонах радіоактивного забруднення місцевості, СДЯР, біологічних засобів у краплинно-рідинному вигляді та світлового випромінювання ядерного вибуху, наслідків урагану.  Захисні властивості ПРУ оцінюються коефіцієнтом захисту, який показує, у скільки разів доза радіації на відкритій місцевості на висоті 1 м більша від дози радіації в укритті, тобто він показує, у скільки разів ПРУ послаблює дію радіації, а відповідно і дозу опромінення людей.
  ПРУ обладнуються  у підвальних поверхах будівель і споруд. Підвали (дерев’яні одноповерхові будівлі) ослаблюють дозу радіації  в 7 разів, а в цегельних – у 40 разів, у двоповерхових – у 100, у підвалі багатоповерхового будинку – у 800-1000 разів.
  У разі потреби будуються швидко споруджені ПРУ з місцевих (ліс, камінь), або промислових збірних залізобетонних елементів. Для цього копають котлован, зводять стіни і перекриття. Грунт насипають у місці прилягання перекриття до землі по всьому периметру укриття. Над перекриттям обладнують гідроізоляцію з руберойду або глини. На гідроізоляцію насипають шар грунту 60-70 см. Під кутом до 90 град до основного приміщення обладнують вхід у вигляді герметичного тамбура, а внутрішнє обладнання ПРУ для укриття людей аналогічне обладнанню приміщень сховища.

  У протирадіаційних укриттях при вході передбачається приміщення для зберігання забрудненого одягу.

  

  Найпростіші укриття зменшують радіуси ураження людей ударною хвилею, послаблюють дію радіоактивних випромінювань та ураження світловим випромінюванням. але не забезпечують захисту від отруйних речовин і бактеріальних засобів.
  Щілини – найпростіше укриття для захисту населення, які захищають від ударної хвилі, світлового випромінювання, радіаційного ураження. Є також і землянки. Щілина робиться глибиною близько 2 м, стіни укріплюються дошками, жердинами, входи виконуються східчасті, під прямим кутом до осі щілини, і закривають дверима. Перекриття щілини роблять з накату колод, потім шар глини товщиною 10-15 см (від потрапляння дощових вод у щілину), і шар грунту 20-40 см. Зверху все це закривають дерном. Землянку будують так само, але з підлогою, опаленням, місцями для сидіння і лежання. Ширина землянки 2-2,5 м .

ВІДЕО-УРОК

а) https://youtu.be/EUZ8e8R4tMAб) https://youtu.be/g4uLjWVE6SE

 Ліквідація наслідків НС передбачає взаємодію та злагоджені зусилля, по виконанню відповідних заходів (аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт) багатьох організацій, які спрямовані на припинення дії небезпечних факторів, рятування життя та збереження здоров’я людей, а також на локалізацію зони надзвичайної ситуації:

I група заходів (прогнозування надзвичайних ситуацій) вирішується силами державних і територіальних науково-дослідних установ, центрів та станцій спостереження.
II група заходів (локалізація або ліквідація надзвичайних ситуацій) та III група заходів (аварійно-рятувальні та інші невідкладні роботи) покладаються на територіальні та об’єктові аварійно-рятувальні формування, які створюються на підприємствах і в організаціях. За необхідності, можуть додатково залучатися військові формування і місцеве населення.
IV група заходів (надання допомоги населенню постраждалих районів) перебуває у компетенції Уряду держави і здійснюється через місцеві органи влади й добровільні організації.
V група заходів (відновлення уражених міст та інших об’єктів економіки) та VI група (інженерно-технічні заходи щодо стійкості роботи об’єктів економіки на випадок повторних дій стихійного лиха і їх запобігання) виконуються силами спеціалізованих формувань відповідних міністерств і відомств.




                                                            Аварійно-рятувальні роботи 

  Аварійно-рятувальні роботи (АРР) проводяться з метою пошуку і деблокування постраждалих, надання їм медичної допомоги та евакуації до лікувальних закладів та включають такі дії:
1) розвідка маршрутів руху і ділянок робіт;

2) локалізація, гасіння пожеж на маршрутах руху і ділянках робіт;

3) ліквідація або доведення до мінімально можливого рівня шкідливих і небезпечних чинників, які виникли внаслідок НС та унеможливлюють ведення рятувальних робіт;пошук та вилучення уражених із пошкоджених або палаючих будівель, загазованих, затоплених і задимлених приміщень;надання;

4) домедичної та екстреної медичної допомоги постраждалим та евакуація їх до медичних установ;

5) евакуація населення з небезпечних зон;

6) санітарна обробка людей, ветеринарна обробка тварин, дезактивація, дезінфекція і дегазація техніки, засобів захисту та одягу, знезаражування території і споруд, продовольства, води, продовольчої сировини та фуражу.

Аварійно-рятувальні роботи проводяться у максимально стислий термін. Це пояснюється, перш за все, необхідністю надання своєчасної медичної допомоги постраждалим, а по-друге: об’єми руйнувань і втрат можуть зростати внаслідок впливу вторинних факторів (пожежі, вибухи, затоплення тощо).

                                                       Невідкладні роботи

Невідкладні роботи (НР) проводяться з метою створення умов для проведення аварійно-рятувальних робіт, уникнення подальших руйнувань і втрат, викликаних вторинними вражаючими чинниками, а також забезпечення життєдіяльності об’єктів економіки та постраждалого населення.

Невідкладні роботи включають такі дії:
1) прокладення колонних шляхів і пророблення проходів у завалах і зонах зараження;

2) локалізація аварій на газових, енергетичних, водопровідних, каналізаційних, теплових і технологічних мережах з метою створення умов для проведення рятувальних робіт;

3) укріплення або руйнування конструкцій будинків і споруд, які загрожують обвалом чи перешкоджають безпечному проведенню рятувальних робіт;

4) ремонт та відновлення пошкоджених і зруйнованих ліній зв’язку, комунально-енергетичних мереж з метою забезпечення рятувальних робіт;

5) виявлення, знешкодження і знищення нерозірваних боєприпасів та інших вибухонебезпечних предметів;

6) ремонт і відновлення пошкоджених споруд для укриття від можливого повторного уражаючого впливу;

7) санітарне очищення територій у зоні надзвичайної ситуації;

8) першочергове життєзабезпечення постраждалого населення.


                                                    Тема: 1.3 Порядок проведення евакуації 

Відео - уроки:

https://youtu.be/p7ZsxPRalHchttps://youtu.be/nOKMLpJuLpQhttps://youtu.be/q7xCuK_I9pw                                      Тема: 1.4 Основи рятувальних робіт (варіативність-пожежа)

Відео-урок

https://youtu.be/4vk1OEy1QIs

                                                                           Висновки

Успіх аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт у зонах надзвичайних ситуацій досягається:
1) завчасною підготовкою органів управління, сил і засобів системи цивільного захисту і, насамперед, ДСНС до дій у разі загрози й виникнення НС;

2) завчасним вивченням особливостей можливих дій;

3) екстреним реагуванням на виникнення надзвичайних ситуацій;

4) безперервним чітким і постійним управлінням роботами;

5) прийняттям оптимального рішення та послідовним упровадженням його у життя; 

6) підтриманням постійної взаємодії сил;

7) безперервним веденням робіт до їхнього повного завершення із застосуванням сучасних технологій, які забезпечують найбільш повне використання можливостей сил і засобів; 

8) неухильним виконанням вимог установлених режимів робіт та правил безпеки;

9) організацією безперервного забезпечення робіт і життєзабезпечення постраждалого населення та рятувальників.

                            РОЗДІЛ №2  «ТАКТИЧНА ПІДГОТОВКА»

ПЛАН:
1. Дії солдата в бою: пересування, вибір та обладнання позиції, боротьба з танками;
2. Обороні та наступі дії механізованого відділення;
3. Військова топографія та туризм: загальні відомості;
4. Додатки.

ТЕМА №1  Дії солдата в бою: пересування, вибір та обладнання позиції, боротьба з танками.

Мета уроку: поняття про пересування на полі бою; вибір та обладнання позиції для стрільби і місця для спостереження; боротьба з танками та іншими броньованими машинами противника

  У загальновійськовому бою важливою є роль сержантів і солдатів. Для досягнення перемоги над ворогом вони повинні досконало знати та утримувати в постійній бойовій готовності свою зброю і бойову техніку, майстерно володіти ними та уміло застосовувати в бою.
Крім того, кожний сержант і солдат повинен бути готовий замінити товариша, який вибув зі строю, тому знання суміжної військової спеціальності є обов'язковим.

 Кожний сержант і солдат зобов'язаний:

1) знати бойове завдання взводу, свого відділення (танка) та своє завдання;

2) знати організацію, озброєння, техніку та тактику підрозділів противника, особливо бойові можливості його танків, інших броньованих машин та протитанкових засобів, їхні найуразливіші місця;

3) знати озброєння і техніку свого підрозділу;

4) знати розміри, обсяг, послідовність та терміни обладнання фортифікаційних споруджень;

5) уміти швидко обладнувати окопи та укриття, в тому числі із застосуванням вибухових речовин, здійснювати маскування;

6) у бою постійно вести спостереження, своєчасно виявляти противника і негайно доповідати про нього командирові;стійко і завзято діяти в обороні, сміливо і рішуче в наступі;

7) знищувати противника, особливо його танки та інші броньовані машини, усіма способами і засобами;

8) вміло пересуватися на полі бою, вибирати вогневі позиції (місця для стрільби);

9) виявляти хоробрість, ініціативу та спритність в бою, подавати допомогу товаришеві;

10) бути фізично міцним та витривалим, володіти прийомами рукопашного бою;

11) уміти розпізнавати повітряного противника і вести вогонь по його низько літаючих цілях із стрілецької зброї;захищати командира в бою; у випадку його поранення або загибелі сміливо брати на себе командування підрозділом;

12) знати способи захисту від зброї масового ураження та високоточної зброї противника;

13) уміло використовувати місцевість, засоби індивідуального захисту та захисні властивості машин;

14) долати загородження, перешкоди та зони зараження, встановлювати та знешкоджувати протитанкові та протипіхотні міни, проводити спеціальну обробку;

15) без дозволу командира не залишати своє місце в бою;

16) при пораненні або ураженні радіоактивними, отруйними речовинами, біологічними засобами, а також запалювальною зброєю вживати необхідні заходи само- і взаємодопомоги та продовжувати виконання завдання;

17) якщо буде наказано відправитися на медичний пункт, взяти із со0ою особисту зброю;

18) при неможливості йти на медичний пункт, відповзти зі зброєю в укриття та чекати санітарів;

19) уміти готувати озброєння та боєприпаси до бойового застосування, швидко споряджати патронами обойми, магазини, стрічки; 

20) слідкувати за витрачанням боєприпасів та заправленням бойової машини піхоти (бронетранспортера), танка пальним, своєчасно доповідати своєму командиру про використання 0,5 і 0,75 носимого (возимого) запасу боєприпасів та заправлення пальним; при пошкодженні бойової машини піхоти (бронетранспортера), танка швидко вживати заходи щодо їх відновлення.

 У сучасному бою солдат повинен уміти непомітно і швидко пересуватися будь-якою місцевістю під вогнем противника і водночас безперервно спостерігати за ним, вести прицільний вогонь із своєї зброї, вибирати позиції, які б надавали йому перевагу над про тивником, і швидко їх обладнувати, знищувати усіма способами танки і броньовані машини противника.

                                                Пересування на полі бою

  У всіх видах боїв основою бойових дій є пересування. Залежно від характеру місцевості, умов, обстановки і вогневих дій противника солдат, перебуваючи у пішому строю, може пересуватися:

кроком (бігом),перебіганням,переповзанням:

1. Прискорений крок або біг (на повний зріст або пригинаючись) застосовується для подолання ділянок місцевості, недоступної для спостереження і вогню противника. Темп прискореної ходьби - у середньому 130-140 кроків за 1 хв., довжина кроку - 80-90 см. Щоб подовжити крок, треба швидше і дужче розгинати ту ногу, що позаду, і більше виносити другу ногу стегном уперед (мал.). Оскільки тривале пересування прискореним кроком дуже стомлює, при швидкісному пересуванні доцільно чергувати ходьбу і біг. У такий спосіб солдат рухається і в ході атаки, тримаючи зброю в положенні готовності до негайного відкриття вогню.
  Ходьба пригинаючись застосовується для прихованого пересування місцевістю з невисокими укриттями (низькі кущі, висока трава, канава тощо). Потрібно зігнути ноги в колінах, податися корпусом уперед, дивитися перед собою і рухатися нешироким кроком. Усі рухи виконуються вільно, без напруження.
  Рух угору здійснюється вкороченим кроком з нахилом корпуса вперед. При значній крутизні сходження краще робити зигзаги, тобто рухатися поперемінно то правим, то лівим боком до схилу на трохи зігнутих ногах, упираючись ребрами підошов у виступи гори. На схили можна також сходити прямо, тримаючись руками за гілки, кущі, густу траву тощо; ноги ставити на всю ступню "ялинкою", з розведеними вбік носками.
  Вниз по схилу можна сходити вільним кроком, ногу ставити на п'яту, корпус відхиляти назад. Із крутого схилу можна спускатися боком, приставними кроками, тримаючись за нерівності схилу.
  Пересування по грузькому і слизькому ґрунту здійснюється короткими кроками; ноги потрібно переставляти швидко, щоб вони не встигли глибоко загрузнути або зісковзнути з опори. Ногу слід ставити на всю ступню, намагаючись вибирати для опори твердіші ділянки: борозни, виступи, корені
  Повільним бігом долають довгі дистанції. Корпус під час бігу нахилено вперед трохи більше, ніж при ходьбі. Темп бігу - 150-160 кроків за 1 хв., довжина кроку - 70-90 см.
  Біг у середньому темпі здійснюється вільним маршовим кроком. Корпус у цьому випадку тримають трохи нахиленим уперед. Енергійно відштовхуються тією ногою, що позаду, і, зігнувши її в коліні, виносять стегном уперед-вгору і ставлять на всю ступню. Гомілка при цьому не виноситься дуже вперед, а ступня ставиться на землю далеко від проекції центра ваги тіла. Темп бігу - 165-180 кроків за 1 хв., довжина кроку - 85-90 см.
  Швидкісним бігом перебігають з укриття до бойових і транспортних машин, розбігаються перед подоланням перешкод. Корпус нахиляється вперед значно більше, ніж під час бігу в середньому темпі, а відштовхування^ ногою і рух рукою ще енергійніші. Збільшення довжини кроку забезпечується за рахунок відштовхування ногою, що позаду, і швидкого перенесення ЇЇ стегном уперед. Нога після відштовхування виноситься вперед зігнутою в коліні й м'яко ставиться на передню частину стопи з наступною опорою на всю ступню. Темп бігу - 180-200 кроків за 1 хв., довжина кроку - 120-150 см.

2. Перебігання застосовується для швидкого зближення з противником на відкритій місцевості. Довжина перебігання залежить від рельєфу та інтенсивності вогню противника і в середньому має бути 20-40 кроків. Чим відкритіша місцевість і сильніший вогонь, тим коротшим має бути перебігання.
  Для перебігання з положення лежачи необхідно спочатку поставити зброю на запобіжник, за попереджувальною командою визначити шлях руху і можливе укриття, потім за виконавчою командою стрімко перебігти у визначене місце. На місці зупинки лягти на землю, відповзти трохи вбік і, досягнувши вказаного командою місця, приготуватися до ведення вогню.

3. Переповзання застосовується для непомітного наближення до противника і прихованого подолання ділянок місцевості, що мають незначні укриття, нерівності рельєфу і перебувають під спостереженням або обстрілом противника.

  Залежно від обстановки, рельєфу місцевості та вогню противника солдат може переповзати: по-пластунському: лягти на землю, правою рукою взяти зброю за ремінь біля верхньої антабки і покласти її на передпліччя правої руки; підтягти праву (або ліву) ногу і водночас просунути ліву (праву) руку якомога далі, відштовхуючись зігнутою ногою, пересунутися вперед, підтягнути другу ногу, висунути другу руку і продовжувати рухатися так само, притискуючи до себе зброю;напівкарачки: стати на коліна і, спираючись на передпліччя або кисті рук, підняти зігнуту праву (ліву) ногу до грудей, водночас ліву (праву) руку просунути вперед; просунути тіло вперед до повного випрямлення правої (лівої) ноги, водночас підтягнувши другу зігнуту ногу, і, просуваючи вперед другу руку, продовжувати рух; зброю тримати: при опорі на передпліччя - так само, як і при переповзанні по-пластунському; при опорі на кисті рук - у правій руці (мал.);на боці: лягти на лівий бік, підтягти вперед ліву ногу і зігнути в коліні, спертися на передпліччя лівої руки, каблуком правої ноги впертися в землю якомога ближче до себе; розгинаючи праву ногу, просунути тіло вперед; не змінюючи положення, продовжувати рух; зброю тримати правою рукою, поклавши її на стегно лівої ноги.

Добре навчений солдат здатен швидко і непомітно пересуватися на полі бою, що надає йому перевагу над противником.

       

            Вибір та обладнання позиції для стрільби і місця для спостереження

  Важливе значення для здобуття перемоги має і те, наскільки правильно солдат вибере місце для ведення вогню і спостереження за противником.
    На місцевості солдат відшукує природне укриття (канава, вирва, колода тощо), потім оглядає все довкола і непомітно переміщується до нього. Перш ніж розпочати обладнання позиції, необхідно швидко вивчити місцевість, звернувши особливу увагу на низини, канави, борозни та інші укриття, що їх противник може використати для непомітного наближення.
Вивчивши місцевість і переконавшись у правильності вибору місця, солдат починає рити окоп для стрільби лежачи. Зброю кладе справа від себе на відстані простягненої руки стволом у напрямі противника (мал. а, б, в, г, д). Повернувшись на лівий бік, виймає піхотну лопатку і, тримаючи її за держак обома руками, ударами до себе підрізає дерен. Знявши дерен, складає його збоку, щоб після риття окопу його можна було використати для маскування бруствера; землю викидає спочатку вперед, потім убік, щоб захистити себе від куль, осколків снарядів, мін.
  Під час роботи голову треба тримати якомога ближче до землі, але так, щоб можна було вести постійне спостереження за противником.
  Викопавши передню частину окопу на глибину 20 см, солдат пересувається трохи назад і продовжує рити його далі. Ширина готового окопу - 60 см, довжина - 170 см. Надалі окоп удосконалюється: його поглиблюють і роблять придатним для стрільби з коліна і стоячи. Глибина готового окопу: для стрільби лежачи - до 30 см, для стрільби стоячи - до 110 см. Висота бруствера - 30-60 см. Якщо перед окопом є чагарник або висока трава, то з метою поліпшення огляду й обстрілу потрібно розчистити їх непомітно для противника. Крім того, слід підготувати автомати і кулемети для ведення вогню вночі. Для автомата робиться в бруствері жолобок з таким розрахунком, щоб покладений в нього автомат був наведений точно у вказаному командиром напрямі. Краї жолобка утрамбовують і обкладають дерном. Кілочки-обмежувачі забивають по два біля цівки і приклада автомата. По можливості кілочки замінюють рогатками.

   Дещо інші вимоги висуваються до вибору і зайняття місця солдатом, якого призначено спостерігачем: він мусить усе бачити й чути і при цьому залишатися непоміченим для противника. Місце має забезпечувати достатній огляд, маскування, укриття від вогню противника і мати зручні підходи. Не потрібно влаштовуватися на вершинах, горбах, біля одинокого дерева чи будинку, в невеликому гаю, тобто поблизу тих об'єктів місцевості, які привертають увагу противника і допомагають йому орієнтуватися.
  Найзручнішими для спостереження є окопи, канави, вирви від снарядів тощо. Місце для спостерігача в них обирається так, щоб позаду був насип, горбок чи пустир, і тоді постать спостерігача не вирізнятиметься на тлі неба. Поблизу предметів на місцевості (стовпа, дерева) спостереження ведеться з тіньового боку в положенні лежачи. 

Для зручності спостереження і детального огляду місцевості призначений спостерігачеві сектор умовно розбивається на такі три зони спостереження:

1) близька, найдоступніша для спостереження неозброєним оком, на відстані 400-500 м;

2) середня, до 1000 м;

3) далека, до межі видимості.

  Межі зон встановлюються за добре видимими орієнтирами або предметами на місцевості.       Орієнтири визначаються справа наліво, від себе вдалину. Спостерігач спочатку оглядає усе довкола (в наступі - від себе до противника, в обороні - від противника до себе). Потім уважніше оглядає близьку зону (спостереження ведеться справа наліво за умовно визначеними орієнтирами від себе вдалину). Відкриті ділянки оглядаються швидше, закриті - детальніше. Про все помічене спостерігач доповідає командирові, не припиняючи спостереження. У доповіді спостерігач вказує орієнтир і відстань від нього (вправо, вліво, далі, ближче), те, що помічено, наприклад: "Орієнтир два - вліво 50, ближче - 100, біля пожовклого куща - кулемет противника".
Спостереження є одним з основних способів ведення розвідки, від якої, як відомо, залежить успіх бою, а отже, дії солдата-спостерігача повинні бути грамотними і вмілими.

              Боротьба з танками та іншими броньованими машинами противника
  У бою солдатові доводиться боротися не лише з живою силою противника, а й з його технікою, особливо танками і броньованими машинами, які є небезпечними цілями і повинні знищуватися в першу чергу. Танк не страшний солдатові, якщо він діє проти нього сміливо і розважливо, добре

 знає його тактико-технічні характеристики, уразливі місця і вміло застосовує свою зброю.

  Сучасний танк М-1 "Абрамс", у якого потужний двигун, велика швидкість, могутнє озброєння, має такі слабкі сторони: поганий огляд місцевості; великі, габарити; при попаданні в гусениці протитанковою гранатою танк не може рухатися; танк не може вражати ціль від З0 м і ближче, якщо вона нижча за корму корпусу.

  Питання: спробуйте визначити, де у танка важливі зони, що вражаються:
а) ручним протитанковим гранатометом;б) протитанковими гранатами;в) зі стрілецької зброї (відповідь у кінці теми).

  Вибір засобів і способів знищення броньованих об'єктів противника залежить від конкретних обставин. Для ураження танків та інших броньованих цілей в бою використовуються: ПТКРС, гранатомети, протитанкові гранати, протитанкові міни, а також вогонь зі стрілецької зброї по оглядових щілинах.

Якщо до позиції (окопу) наближається танк і його не вдалося знищити з гранатомета, то потрібно зачекати, поки він підійде на відстань 25-30 м. На такій відстані вогневі засоби танка не можуть уразити солдата. Цей момент і потрібно використати для метання протитанкової гранати. Якщо кинута граната не завдасть шкоди танку, то треба відскочити траншеєю вбік або лягти на її дно, а коли танк пройде, швидко піднятися і кинути гранату в його борт або кормову частину. Після вибуху приготуватися до стрільби по екіпажу, який намагатиметься залишити танк.

  При метанні гранат по танках, БМП і бронетранспортерах противника правильна точка прицілювання має вирішальне значення, оскільки протитанкові гранати завдають шкоди тільки в разі безпосереднього попадання в броньовану ціль. Якщо танк рухається на солдата або від нього, треба кидати гранату назустріч чи навздогін, як по нерухомій вертикальній цілі, враховуючи при цьому, що за час польоту гранати машина встигне пройти 5-10 м. Якщо танк рухається вздовж фронту на відстані 15-20 м від солдата зі швидкістю приблизно 15 км/год. (це швидкість людини, яка спокійно біжить), то точку прицілювання слід умовно визначити на 1/2 корпусу танка від переднього обрізу бічної броні.

  Можливі й інші способи боротьби з танками - один з них, який широко використовувався під час другої світової війна нашими солдатами, - це осліплення танків: пропустивши танк, солдат сміливо стрибав на його броню і плащ-накидкою накривав оглядові щілини.

  У боротьбі з танками та іншими броньованими цілями противника вирішальну роль відіграють сміливість, рішучість, навченість і непохитна впевненість солдата у своїх можливостях.

Протитанкові ракетні комплекси (ПТРК): загальна характеристика.

На теперішній час протитанкові ракетні комплекси стали найбільш ефективним засобом у боротьби з танками й іншими броньованими цілями на дальностях до 6000 м

   Незважаючи на широке застосування ручних протитанкових гранатометів у другій світовій війні, вони не могли повністю забезпечити протитанкову оборону піхотних підрозділів. Підвищити дальність стрільби РПГ виявилося неможливим, оскільки через відносно повільну швидкість боєприпасів їх дальність і точність не задовольняли вимогам по боротьбі з бронетанковою технікою на відстані від 600 метрів. В той же час піхота потребувала ефективного протитанкового засобу, здатного вражати танки на дальніх відстанях.
   Перші дослідження з розробки високоточних ракетних боєприпасів почалися у 40-х роках ХХ століття. Вкотре прориву в царині розробки новітніх видів озброєння домоглися німці, створивши у 1943 році перший у світі протитанковий ракетний комплекс (ПТРК) Х-7 "Rotkaeppchen" ("Червона шапочка"). Із пропозицією про її створення фірма "BMW" звернулася до командування Вермахту ще в 1941 році, однак сприятливе для Німеччини положення на фронтах послужило причиною відмови.
   Однак уже до 1943 року до створення такої ракети довелося все-таки приступити. Роботами керував доктор М. Крамер, який розробив для Міністерства авіації Німеччини серію авіаційних ракет під загальним позначенням "X". У принципі, протитанкова ракета Х-7 може розглядатися як продовження серії "X", тому що в ній були широко використані основні конструктивні рішення ракет цієї серії.
   Протитанкова керована ракета (ПТКР) "Rotkaeppchen" мала корпус довжиною 790 мм і діаметром 140 мм. На хвостовій частині корпуса було закріплене крило зворотної стріловидності, на кінцях якого були безінерційні котушки із дротами. По них від блоку керування на ракету надходили команди оператора. Хвостове оперення ракети являло собою стабілізатор і два кілі, установлені на дугоподібній штанзі для виходу площин керування із зони розпечених газів порохового двигуна.
   Обидва кілі були виконані у вигляді шайб із відхиленими пластинами (тримерами), які і використовувалися в якості рулів висоти або рулів повороту. Справа в тому, що для забезпечення стійкості ракети в польоті вона оберталася щодо своєї поздовжньої осі зі швидкістю два оберти в секунду. За допомогою спеціального блоку затримки сигнали керування подавалися на плоскості керування (тримери) тільки тоді, коли вони перебували в потрібному положенні.
   У хвостовій частині ракети перебувала силова установка у вигляді дворежимного порохового двигуна 109-506 фірми WASAG. Протягом перших 2,5 секунд він працював як стартовий прискорювач і розвивав тягу близько 69 кгс, потім він перемикався на роботу в режимі маршового двигуна й протягом приблизно 8,5 секунд забезпечував тягу близько 5 кгс. Завдяки малій вазі ракети (9,2 кг) цієї потужності двигуна було досить для польоту зі швидкістю 98-100 м/с на дальностях до 1200 м. Бойова частина ПТКР "Rotkaeppchen"була кумулятивною з контактним зривником, вона пробивала броню 200 мм. завтовшки.
   До складу системи керування входили блок стабілізації, комутатор, приводи руля керування, командний і прийомний блоки, а також дві кабельні котушки. Система керування працювала по методу, що сьогодні йменується як "метод трьох точок" і по якому працюють всі післявоєнні ПТУР першого покоління
   Для запуску ракет була розроблена переносна пускова установка, що представляла собою напрямну, установлену на легкий триножний верстат. Пускова установка за допомогою кабелю була з'єднана з виносним пультом, з якого вироблялося керування ракетою.
   За наявним даними, до весни 1945 року було випущено приблизно 300 ПТКР цього типу. Про спроби використати їх у бойових діях яких-небудь достовірних відомостей немає.

   На теперішній час протитанкові ракетні комплекси стали найбільш ефективним засобом у боротьби з танками й іншими броньованими цілями на дальностях до 6000 м. Основні переваги цих комплексів - висока ймовірність враження цілі з першого пострілу (70-90%), завдяки керованій ракеті, висока бронепробиваємість, відносно малі вага й розміри, що забезпечують достатню скритність і мобільність на полі бою.
   До складу ПТРК, як правило, входять пускова установка із прицільно-пусковим устаткуванням і протитанковою керованою ракетою (ПТКР). Залежно від типу використовуваної системи керування розрізняють ПТКР першого, другого й третього поколінь.
   ПТКР першого покоління розроблені в 50-х роках, наводяться на ціль за методом "трьох точок": перша точка - очі оператора-навідника (перехрестя візира), друга точка - ракета на траєкторії, третя - ціль. Завдання оператора-навідника полягає у виводі ракети на лінію візування й утримати її на цій лінії до влучення в ціль. Оператор за допомогою оптичного прицілу повинен одночасно стежити за прицільною маркою, трасером снаряду і рухомою ціллю й вручну виробляти команди керування, які передаються на борт снаряда по дротам.
   ПТРК першого покоління вдало проявили себе впродовж воєнних конфліктів 60-х-70-х років, проте вони не були позбавлені кількох принципових недоліків. Одночасне слідкування за прицільною маркою, трасером снаряду і рухомою ціллю сильно обтяжувало стрільця, що водночас впливало на точність влучання. Стрільба з ПТРК першого покоління вимагає довгого й інтенсивного тренування операторів. Низька швидкість ракети збільшує час її польоту до цілі, що також знижувало ймовірність влучення, а крім того підвищує вразливість розрахунку.
                                         
Радянський ПТРК першого покоління 9К11 "Малютка": на фото ракета на пусковій напрямній.

   ПТРК другого покоління, що з'явилися в 60-і роки, відрізнялися насамперед напівавтоматичним наведенням. Оператор сполучає і втримує прицільну марку на цілі весь час польоту ракети, а спостереження за ракетою й вироблення коригувальних команд здійснює автоматична апаратура. У комплексів цього покоління для передачі команд керування на ракету використовуються дроти.

   Метод наведення по "двох точках" підвищив імовірність влучення, мінімальна дальність стрільби зменшилася, (що визначалася тепер, по суті, безпечною дальністю зведення) розширила як діапазон враження по дальності, так і сектор стрільби й можливості стрільби по цілі, що рухається уздовж фронту. Ще однією особливістю ПТРК другого покоління стало розміщення ракети в герметичному транспортно-пусковому контейнері (ТПК), у результаті зросли їхня боєздатність і схоронність.
                         
                    Протитанкові ракетні комплекси другого покоління:
      ліворуч - ПТРК 9К111 "Фагот" (СРСР); праворуч - М47 "Dragon-2" (США).
                         
                  Протитанкові ракетні комплекси другого покоління:
   ліворуч - ПТРК 9К115 "Метис" (СРСР); праворуч - ПТРК "Eryx" (Франція).
                        
ПТРК "MILAN 3" (Німеччина, Франція): ліворуч - загальна схема ПТРК "MILAN 3"; праворуч - ПТРК зі знятим транспортно-пусковим контейнером та додатковим тепловізійним прицілом MIRA-2.

Також у деяких ПТРК другого покоління застосовано нову систему наведення - передачу команд по лазерному променю. Така система наведення значно побільшує дальність пуску та дозволяє застосовувати ракети з більш високою швидкістю польоту. Система наведення по лазерному променю застосована у російському ПТРК "Корнет-Э" та європейському ПТРК "TRIGAT".

                            

   ПТРК другого покоління з системою наведення по лазерному променю: іворуч - ПТРК "Корнет-Э" (Російська Федерація), праворуч - ПТРК "TRIGAT" (Великобританія, Німеччина, Франція).
   У цей час найбільше уживаними є ПТРК другого покоління, хоча ПТРК першого покоління збереглися на озброєнні армій ряду країн.

   У ПТУР третього покоління реалізований принцип "вистрілив і забув". Оператор повинен тільки навести пускову установку в ціль й здійснити постріл, а головка самонаведення ПТУР у польоті сама виконує супровід цілі й наводить на неї ракету. ПТРК третього покоління дають можливість швидко перенести вогонь, зробити наступний постріл, та перемінити позицію що підвищує загальну ефективність використання комплексу. Принцип "вистрілив-забув" відвищує швидкість стрільби і відповідно підвищує мобільність розрахунку на полі бою.
   Також покращуються експлуатаційні характеристики зброї. Імовірність враження цілі ПТУР третього покоління теоретично становить 90%. Водночас можливе застосування супротивником систем оптико-електронного придушення знижує ефективність головки самонаведення ракети, відповідно знижується імовірність влучення ракети у ціль. Крім того істотне подорожчання бортової апаратури наведення та оснащення ракети інфрачервоною головкою самонаведення призвели до суттєвого подорожчання пострілу. Тому на теперішній час лише деякі країни прийняли на озброєння ПТРК третього покоління.
                              
Протитанкові ракетні комплекси третього покоління з системою наведення "вистрілив - забув": ліворуч - ПТРК AAWS/M "Javelin" (США), праворуч - SRAW "Predator" (США).

ПТКР містять бойову частину (БЧ), розраховану на враження будь-якого сучасного танка. З урахуванням широкого застосування комбінованого й динамічного захисту сучасні ПТУР також оснащуються додатковими пристроями які підвищують імовірність ураження цілей. Наприклад головні частини ракет оснащуються спеціальними наконечниками, який забезпечує підрив кумулятивного боєприпасу на оптимальній відстані, що забезпечує утворення кумулятивного струменя.
   Типовим стало застосування ракет з тандемними бойовими частинами для пробивання броні танків з динамічним та комбінованим захистом. Також задля розширення сфер застосування ПТРК до них виготовляються ракети з термобаричними боєголовками. У ПТРК третього покоління застосовано ракети, які піднімаючись на більшу висоту при підльоті до цілі атакують її з пікірування у дах вежі та корпусу, де броньовий захист менший.
   Задля застосування ПТРК у закритих приміщеннях застосовуються системи "м'якого запуску" (ПТРК "Eryx") - ракети оснащуються стартовими двигунами, які викидають ракету на низькій швидкості; після віддалення на певну відстань від ПТРК включається маршовий двигун, який надає ракеті високої швидкості.
   Через меншу у порівнянні з гранатометами маневреність, дороговизну та складність підготовки операторів ПТРК рідше застосовуються у партизанських війнах. При наявності ПТРК у партизанських загонах їх слід використовувати лише при виконанні специфічного завдання, або ж для знищення окремих пріоритетних цілей під час проведення бойової операції. Наявність відповідним чином підготовлених операторів є обов'язковою.

Конструктивні особливості ПТУР (відео):

https://youtu.be/JEkmJy9WcF4

                       ТЕМА № 2 Обороні та наступі дії механізованого відділення. 

Мета уроку: поняття про організаційно-штатну структуру мотострілецького відділення. Похідний і бойовий порядок мотострілецького відділення. Дії солдата у складі відділення під час наступу. Дії солдата у складі відділення в обороні

                  Організаційно-штатна структура мотострілецького відділення

  Перше тактичне об'єднання солдатів для спільних дій називається мотострілецьким відділенням (МСВ). Його завдання - мобільно й ефективно боротися з особовим складом противника, його броньованими цілями, проводити розвідку, пересуватися з однією одиницею техніки й оберігати її.

До мотострілецького відділення як до організаційно-штатної одиниці входять:
1) К - командир відділення. Озброєний автоматом (АК). Накази віддає голосом або, перебуваючи у своїй бойовій машині піхоти (БМП) чи бронетранспортері (БТР), сигналами за допомогою переносної радіостанції (рації).
2) MB - механік-водій БМП. Озброєний автоматом. Основне завдання - утримувати у технічно справному стані бойову машину і вміло водити її за будь-яких обставин. На бойовій машині є рація, прилад для визначення зараженості місцевості, система колективного захисту від зброї масового знищення (ЗМЗ).
3) В - водій БТР.
4) НО - навідник-оператор БМП (БТР). Озброєний автоматом. Основне завдання - вести вогонь з бортового озброєння, а саме:
на БМП - із протитанкових керованих ракет, що здатні уражати броньовані цілі на відстані понад 8,5 км; із 30-міліметрової автоматичної гармати, що здатна знищувати не тільки наземні цілі, а й повітряні; зі спареного з гарматою кулемета 7,62 мм;на БТР - із великокаліберного кулемета 14,5 мм, що здатний пробивати легкоброньовані цілі на відстані 2 км; зі спареного з ним кулемета 7,62 мм.
5) Км - кулеметник, озброєний ручним кулеметом (РКК). Завдання - вражати групові цілі противника.
6) Гм - гранатометник. Озброєний ручним протитанковим гранатометом (РПГ). Завдання - уражати броньовані цілі противника на відстані до 500 м. СГм - старший гранатометник.
7) ПГм - помічник гранатометника. Озброєний автоматом. Основне завдання - переносити гранати, допомагати гранатометникові, прикривати його від вогню противника.
8) Сн - снайпер. Озброєний снайперською гвинтівкою (СГ). Завдання - знищувати важливі цілі противника (офіцерів-спостерігачів, гранатометників).
9) Ст - стрільці. Озброєні автоматами, що мають під-ствольні протипіхотні гранатомети. Основне завдання - знищувати живу силу противника.
10) ССт - старший стрілець.

  У кожного солдата є також одна наступальна й одна оборонна гранати, а на відділення видаються ще ручні та реактивні протитанкові гранати.
  Особовий склад відділення - від 8 до 10 чоловік, воно має одну бойову машину і засоби радіозв'язку.

                      Похідний і бойовий порядок мотострілецького відділення

  При виконанні бойових завдань і залежно від обстановки мотострілецьке відділення може діяти у похідному або бойовому порядку.

  Похідний порядок - це шикування відділення в колону по одному або по два. Застосовується на марші, при розвитку наступу, переслідуванні противника, проведенні маневру. Похідний стрій повинен забезпечувати високу швидкість руху, швидке розгортання в бойовий порядок, якомога меншу вразливість від вогню противника, підтримання стабільного управління.
  Бойовий порядок - це шикування мотострілецького відділення для ведення бою. Він має відповідати поставленому завданню і забезпечувати: успішне ведення бою; повне використання в бою всіх вогневих засобів, бойових можливостей відділення, наслідків вогневих дій і вигідних умов місцевості; здійснення маневру; стійкість і активність в обороні; якомога меншу вразливість від вогню противника; підтримання безперервної взаємодії.

  Бойовий порядок відділення в наступі складається з цепу і БМП (БТР). Інтервали між солдатами в цепу – 6-8 м (8-12 кроків). Якщо цепом наступають 7 бійців, то фронт наступу відділення складатиме 50 м. Такі інтервали забезпечують успішне виконання поставленого завдання і необхідне розосередження відділення з метою зменшення втрат від вогню противника, дають можливість командувати голосом і підтримувати взаємодію між солдатами у цепу. БМП (БТР) рухається за цепом на фланзі відділення, а іноді й усередині, підтримуючи наступ вогнем (мал.). Під час атаки (атака - це поєднання стрімкого руху в бойовому порядку підрозділів і частин з вогнем найвищої щі льності з метою знищення противника в найвирішальніший момент наступу) цеп звичайно рухається за танками на такій відстані, щоб не постраждати від розривів снарядів своєї артилерії і при цьому забезпечувати надійну підтримку танків вогнем стрілецької зброї.

Знання кожним солдатом свого місця у похідному і бойовому порядку, вміння швидко і чітко перешиковуватися забезпечують вирішальну перевагу над противником.

                             Дії солдата у складі відділення під час наступу 

  

  Під час наступу солдат, використовуючи результати ядерного і вогневого удару по противнику, веде бій з повною віддачею сил, тісно взаємодіючи з іншими солдатами відділення. Перед наступом солдат повинен: чітко зрозуміти своє завдання і завдання свого відділення і взводу, цілі нападу і порядок відкриття вогню; знати номер (розпізнавальний знак) танка, з яким буде діяти відділення, порядок взаємодії з ним та іншими бойовими засобами; при атаці в пішому порядку - місце і порядок спішування, місце в цепу відділення; запам'ятати встановлені командиром сигнали; перевірити справність зброї і підготувати її до бою, перевірити наявність боєприпасів і при необхідності поповнити їх; перевірити наявність і справність засобів індивідуального захисту; підігнати спорядження.

  За командою командира відділення "Відділення, до спішування - готуйсь!" механік-водій (водій) збільшує швидкість руху бойової машини і наздоганяє танк; у цей час солдат дістає зброю з бійниці, ставить її на запобіжник і готується до спішування. За командою командира відділення "До машини!" механік-водій (водій) уповільнює хід або, якщо є укриття, робить коротку зупинку. Солдат зістрибує з машини і за командою командира відділення "Відділення, за мною - до бою!" займає своє місце в цепу, відкриває вогонь на ходу, бігом або прискореним кроком у складі відділення наступає у вказаному напрямі (мал.). Атака повинна бути стрімкою: у цьому запорука успіху. Солдат, який рухається поволі, - зручна мішень для противника. Через мінне поле відділення пересувається за командою командира "Відділення, за мною в колону по одному (по два) в прохід крізь мінне поле - бігом руш!" Кулеметник першим іде у прохід і прикриває вогнем рух відділення; решта солдатів шикуються в колону і стрімким кидком услід за танком, який прокладає прохід (або по прокладеному заздалегідь проходу), ведучи вогонь вправо-вліво, під прикриттям вогню БМП (БТР) долають мінне поле.

  Подолавши мінне поле, солдат за командою командира "Відділення, до бою - вперед!" знову займає своє місце в цепу і, ведучи вогонь по противнику на ходу, стрімко просувається до об'єкта атаки. Наблизившись до траншеї противника на ЗО-40 м, солдат за командою командира відділення "Гранатою - вогонь!" кидає гранату в траншею і стрімким ривком, пригнувшись, із криком "Ура!", рішуче вривається на передній край, знищує противника вогнем в упор і невпинно продовжує атаку у вказаному напрямі. 

  Якщо солдат змушений вести бій у траншеї чи у ходах сполучення, то йому потрібно рухатися якомога швидше. Перед тим як увійти до траншеї чи ходів сполучення, солдат кидає туди гранату і робить 1- 2 черги з автомата. Дротяне загородження у вигляді "їжаків", "рогаток" тощо необхідно викинути нагору штиком або підірвати гранатою. Пересуваючись траншеєю противника, треба уважно дивитися, чи немає в ній мін-сюрпризів або інших вибухових пристроїв. Знищувати противника в таких умовах дуже складно. Солдат в основному змушений розраховувати на власну майстерність ведення рукопашного бою, на свою зброю і свої сили, вдаючись до таких прийомів, як уколи штиком, удари прикладом, магазином чи піхотною лопаткою, метання гранати, вогонь в упор.

  Заражену ділянку місцевості відділення обходить, а в разі значного зараження проходить через неї в індивідуальних засобах захисту.

  Знання солдатом свого завдання, вміння діяти в ході просування до переднього краю противника, здатність підтримати стрімку атаку, поєднувати вогонь рухом уперед, безстрашно вступати в рукопашний бій - запорука перемоги в наступальному бою.

                             

                               Дії солдата у складі відділення в обороні

  В обороні кожний солдат, уміло використовуючи свою зброю, фортифікаційні споруди, вигідні умови місцевості і постійно взаємодіючи із сусідами, може знищити велику кількість солдатів противника, а також успішно боротися з його наступаючими танками та іншими бронемашинами.

  Мотострілецьке відділення обороняє позицію до 100 м по фронту, маючи на ній основні й запасні позиції для вогневих засобів. На позиції відділення стрільці, кулеметник і гранатометник розташовуються непомітно для противника. Всі підступи до позиції відділення перед фронтом і на флангах перебувають під активним, особливо фланговим вогнем, а загородження і перешкоди - добре видимі і прострілюються. Відділення повинне бути готовим до маневру в разі загрози обходу, до ведення вогню вночі та в інших умовах обмеженої видимості.

  Вогневу позицію БМП (БТР) обладнують у центрі позиції відділення, або на його фланзі, або позаду позиції на відстані до 50 м. 

  Одержавши завдання на оборону, солдат займає зазначену позицію, швидко обладнує її в інженерному відношенні, замасковує підручними засобами, при цьому перебуває у постійній готовності до відбиття атаки наземного і повітряного противника. У встановлений час доповідає командирові відділення про готовність до ведення оборонного бою. З початком вогневої підготовки солдат, якщо він не спостерігач, за командою (сигналом) командира ховається у щілині або в бліндажі, перебуваючи у стані готовності негайно зайняти вогневу позицію. Призначений спостерігачем солдат перебуває на своєму посту, спостерігає за діями противника і доповідає командирові про результати спостереження.

  При нанесенні противником ядерного удару солдат після вибуху вживає заходів щодо свого захисту: якщо перебуває в траншеї, то лягає на її дно долілиць, прикриваючи очі руками; якщо в бойовій машині піхоти, то зачиняє двері, бійниці, люки, жалюзі, а механік-водій вмикає систему захисту від зброї масового знищення. 

  В разі застосування противником отруйних речовин солдат швидко одягає протигаз.

  Якщо противник пішов у атаку, то за сигналом спостерігача чи командою командира солдат займає вогневу позицію і готується до бою. Вогонь по атакуючій піхоті він відкриває за командою командира, коли піхота наближається на відстань прицільного вогню. До цього вогонь по противнику ведуть артилерія, танки, БМП, ПТКРС та інші вогневі засоби. У цей час солдат уважно спостерігає за діями противника, доповідає про важливі події командирові й обирає цілі, які він знищуватиме в міру їх наближення. Надалі, коли противник наблизиться, солдат веде вогонь самостійно.

  Головне завдання кожного солдата - не допустити противника на свої позиції. Якщо все ж він підійде до траншеї, то солдат знищує його вогнем в упор, гранатами чи в рукопашному бою. Одне з найважливіших завдань солдата - це відсікання піхоти противника від танків. Таким чином, успіх дій відділення в обороні залежить від стійкості, витримки солдата, його вміння використовувати свою зброю, діяти за штатним розписом, взаємодіяти з рештою особового складу відділення.

                 ТЕМА №3 Військова топографія та туризм: загальні відомості.

Мета уроку: Військова топографія. Визначення сторін горизонту за компасом Орієнтування за місяцем і годинником Орієнтування за полярною зіркою. Орієнтування за місцевими предметами. Обхід перешкод

                                            

                                             3.1 Військова топографія

  Топографія - наука, що вивчає засоби вимірювання місцевості і відображення її на папері у вигляді планів і карт.

  Військова топографія - розділ топографії, що включає розробку засобів вивчення і розвідки місцевості з метою використання її в бойових умовах.

  У бойовій обстановці солдатові доводиться діяти на різній місцевості. Він повинен сам визначати ціль і відстань для стрільби, напрям свого руху, місце свого знаходження та ін. Вивчення військової топографії сприяє розвитку таких важливих якостей, як спостережливість, точність, увага, вміння аналізувати свої спостереження і робити висновки про можливий вплив місцевості на виконання бойових завдань.

  Місцевість - це частина земної поверхні з усіма її елементами: рельєфом, ґрунтами, водами, рослинністю, шляхами сполучення, сільськогосподарськими і соціально-культурними об'єктами. З погляду військової топографії місцевість є одним із елементів бойової обстановки.

                                         

Місцевість поділяється: 

1) за особливостями рельєфу - на рівнинну, пагорбкувату, горбисту;

2) за ступенем пересічення - на слабкопересічену, середньопересічену, дуже пересічену;

3) за прохідністю - на легкопрохідну, прохідну, важкопрохідну, непрохідну;

4) за умовами спостереження і маскування - на відкриту, напіввідкриту, закриту;

5) за природними умовами - на пустельну, степову, лісисту, лісисто-болотисту.

  Природні та виготовлені людьми об'єкти на земній поверхні - це місцеві предмети, що використовуються у військовій справі для визначення місцевості, орієнтування, цілевизначення й управління військами в бою. 

  До місцевих предметів належать: населені пункти, промислові та сільськогосподарські підприємства, рослинний і ґрунтовий покрив, берегова лінія великих за площею акваторій, ріки, озера, канали, об'єкти шляхів сполучення і зв'язку.

  

  Орієнтування на місцевості - це визначення свого місцезнаходження, положення топографічних і тактичних об'єктів на місцевості відносно сторін горизонту, рельєфу і місцевих предметів, розміщення своїх військ і військ противника.

  Рельєф - це сукупність нерівностей поверхні суходолу, дна океанів і морів.

  

                                   Визначення сторін горизонту за компасом

  Компас - прилад, що вказує напрям географічного або магнітного меридіана; служить для орієнтування відносно сторін горизонту. 

  Щоб визначити сторони горизонту (сторони світу), потрібно спочатку з'єднати мушку з нульовою поділкою лімба компаса. Потім слід зорієнтувати компас; для цього встановити його в горизонтальне положення і розблокувати стрілку, повертати компас доти, доки північний кінець магнітної стрілки стане проти нульової поділки лімба. Це є орієнтоване положення компаса. Напрям стрілки на нульовій поділці лімба буде напрямом, на північ. Потім візуванням через проріз і мушку відзначають місцевий предмет (орієнтир) і використовують його для визначення напряму на північ. Визначивши напрям на північ, легко визначити й інші сторони горизонту.

  Орієнтир- це місцевий предмет, який виділяється і який добре видно, або елемент рельєфу, який використовують у військах для визначення місця свого знаходження, напряму руху, для цілевизначення, управління підрозділами та вогнем у бою.

                                            

                                                    Орієнтування за сонцем

  

  Тримаючи годинник перед собою, повертати його в горизонтальній площині так, щоб годинна стрілка була спрямована на те місце горизонту, над яким знаходиться Сонце; тоді пряма, що ділить пополам кут між годинною стрілкою і цифрою 1 на циферблаті, покаже своїм кінцем напрям на південь.

                                           Орієнтування за полярною зіркою

  Уночі напрям меридіана можна визначити за Полярною зіркою, яка завжди знаходиться в напрямі на північ. Отже, якщо стати обличчям до Полярної зірки, то прямо перед нами і буде північ. Полярна зірка знаходиться в сузір'ї Великого Воза, яке складається із семи яскравих, широко розміщених зірок. Треба уявно продовжити пряму, що проходить крізь дві крайні зірки Великого Воза, на відстань, приблизно у п'ять разів більшу за відстань між ними. У кінці цієї прямої легко знайти Полярну зірку і зірки Альфа і Бета Великого Воза.

                                

                                       Орієнтування за місцевими предметами

  

  Визначення сторін світу за різноманітними ознаками є менш надійним, ніж описані вище способи. Але більшість цих ознак пов'язана з положенням місцевого предмета щодо Сонця.

Мурашники майже завжди знаходяться з південної сторони дерева, пенька чи куща.

  Трава на північних околицях лісу, у північній частині луків, а також з південної сторони біля деяких дерев, пеньків, великих каменів звичайно густіша.

  Кора деяких дерев із північної сторони грубіша, інколи покрита мохом. Якщо ж мох росте по всьому стовбуру, то на північній стороні його більше, особливо біля коріння.

  Мох покриває велике каміння і скелі з північної сторони.

  

  Крім того, сторони світу можна визначити за такими ознаками:

  вівтар православних церков завжди звернений на схід, дзвіниці звичайно - на захід;хрести на банях церков зорієнтовані на північ-південь, причому піднятий кінець поперечної перекладини вказує на північ;вівтарі костьолів звернені на захід;кумирні звернені на південь.

  Доповідь про своє місцезнаходження: зорієнтувавшись на місцевості і визначивши сторони горизонту, солдат доповідає про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів, називає місцевий предмет, біля якого він безпосередньо перебуває, і відстань до орієнтирів, за якими він визначив сторони горизонту.

Наприклад: "Перебуваю на північній частині узлісся: на північ 1600 м - роздоріжжя, ближче 600 м - зруйнована хата, на захід 1700 м - ґрунтова дорога, на схід 1800 м - окремі дерева".

                                       

                                                 Азимут і його визначення

  Азимут- це кут між площиною точки спостереження і вертикальною площиною, що проходить через цю точку і спостережуваний об'єкт.Залежно від меридіана, від якого здійснюється відлік кута, розрізняють істинний (астрономічний), геодезичний і магнітний азимут. Визначається азимут від північного напряму щодо меридіа

на за рухом годинникової стрілки від 0 до 360°. 

  Азимутом також користуються для визначення цілі, орієнтування на місцевості, підготовки даних для артилерійської стрільби.

  Рух за азимутом: якщо доводиться пересуватися по незнайомій місцевості - без шляхів, у лісі, вночі, у тумані, без видимих орієнтирів, а карти немає, то напрям руху можна визначити за магнітним азимутом по компасу. Для цього, виходячи із завдання і необхідного напряму шляху, треба попередньо вибрати маршрут руху і визначити азимут кожної ділянки шляху - від одного повороту до іншого, а також відстань, яку треба пройти по кожному з цих напрямів, щоб вийти до зазначеного пункту. Таким чином, рух за азимутом полягає в умінні знайти за допомогою компаса зазначений або накреслений напрям і, дотримуючись його, вийти у потрібний пункт.

  Для визначення напряму на місцевий предмет звичайно користуються магнітним азимутом. Ним називають горизонтальний кут, що вимірюється за годинниковою стрілкою від північного напряму меридіана до напряму на предмет. Він має значення від 0° до Зб0°.

Щоб визначити магнітний азимут на місцевий предмет за допомогою компаса, треба стати обличчям до цього предмета і зорієнтувати компас, потім, утримуючи компас в орієнтованому положенні, встановити візир так, щоб візирна риска - проріз - мушка збігалися з напрямом на місцевий предмет. У цьому положенні позначка на лімбі проти покажчика біля мушки - це величина прямого азимута на місцевий предмет.

  Зворотний азимут - це напрям від місцевого предмета до свого місцезнаходження. Від прямого азимута він відрізняється на 180°.

  Щоб визначити зворотний азимут, треба до прямого кута додати 180° - у тому разі, якщо він менше 180°, або відняти 180°, якщо він більше 180°.Під час руху за азимутом потрібно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та відстані між пунктами руху "в парах кроків" - "п-кр." (у чоловіка середнього зросту два кроки приблизно дорівнюють 1,5 м).   Ці дані командир відділення й оформляє у вигляді схеми маршруту руху або таблиці.

  Коли переходять від одного пункту до другого, то дотримуються напряму на орієнтири, а відстань підраховують "у парах кроків". На початкових зворотних пунктах за визначеним азимутом за допомогою компаса знаходять напрям руху. В цьому напрямі вибирають і запам'ятовують або більш віддалений орієнтир (допоміжний), або розміщений ближче до зворотного пункту маршруту руху (проміжний) орієнтир. Якщо з проміжного орієнтиру не. видно зворотного пункту, то визначають наступний орієнтир.

  Уночі як проміжні (або допоміжні) орієнтири використовують силуети місцевих предметів, вогні, яскраві зірки. Якщо такої можливості немає, то компас з вільно опущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому положенні, а за напрям руху приймають пряму, що проходить через проріз мушки.

  Обхід перешкод: якщо під час руху за азимутом на відкритій місцевості на шляху зустрінеться яка-небудь перешкода, то потрібно: запам'ятати орієнтир на протилежному боці перешкоди в напрямі руху, визначити до нього відстань і додати її до пройденого шляху. Після цього, обійшовши перешкоду, підійти до вибраного орієнтиру і, визначивши за компасом напрям шляху, продовжувати рух.

  На закритій місцевості чи в умовах обмеженої видимості (ніч, туман) обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином:

а) дійшовши до перешкоди (точка 1), визначити за компасом азимут нового напряму руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати рухатися за цим азимутом, вимірюючи відстань, до кінця перешкоди (точка 2);

б) у точці 2 записати пройдену відстань (1-2) і визначити напрям за початковим азимутом, зробити поворот і рухатися на точку 3 (кінець перешкоди), рахуючи кроки;в) прийшовши в точку 3, рухатися ліворуч (праворуч) до точки 4 за зворотним азимутом до напряму 1-2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між точками 1-2;г) у точці 4 визначити напрям за початковим азимутом і продовжувати рух за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2-3 (ширину перешкоди в напрямі маршруту).

                                                                     
                                                                     4. ДОДАТКИ

РОЗДІЛ №3 Медико-санітарна підготовка: надання першої медичної допомоги.

ПЛАН:

1.    Перша медична допомога;

2.    Тактична медицина (надання першої медичної допомоги в умовах бойових дій)

відео-уроки;

                                  ТЕМА 1: Перша медична допомога

Тема уроку: Завдання першої медичної допомоги полягає в тому, щоб найпростішими засобами врятувати життя потерпілому, полегшити його страждання, запобігти розвитку можливих ускладнень, зменшити тяжкість перебігу травми чи захворювання

Перша медична допомога може бути надана на місці ураження самим потерпілим {самодопомога) чи його товаришем (взаємодопомога). Це - тимчасова зупинка кровотечі, накладання стерильної пов'язки на рану або опікову поверхню, штучне дихання, непрямий масаж серця, уведення заспокійливих ліків, гасіння одягу, що загорівся, транспортна іммобілізація, надівання протигаза, виведення (винесення) потерпілого із зараженого місця, часткова санітарна обробка.

Надання першої медичної допомоги якомога швидше має вирішальне значення для врятування життя і подальшого перебігу ураження. Першочергову допомогу надають дітям і тим потерпілим, які можуть загинути, якщо не допомогти їм вчасно.

Для першої медичної допомоги використовують табельні і підручні засоби. До табельних засобів належать: перев'язувальні матеріали, кровоспинні джгути, спеціальні шини для іммобілізації, а також деякі медикаменти: розчин йоду спиртовий 5-процентний, спиртовий розчин зелені брильянтової, нашатирний спирт, аптечка індивідуальна (АІ-2). Як підручні засоби можуть використовуватися: при накладанні пов'язок - чисте простирадло, сорочка, тканина (краще некольорова); для зупинки кровотечі (замість джгута) - ремінь, пасок, скручена у джгут тканина; при переломах (замість шин) - смужки твердого картону або фанери, дошки, палиці тощо.

                         Поняття про рани. Класифікація ран та їх ускладнень

Раною називається пошкодження шкіри, слизової оболонки чи глибокої тканини, що супроводжується болем та кровотечею і має вигляд зяючого отвору.

Рани бувають: вогнепальні,різані,рубані,колоті,вдарені,рвані,вкушені,розміжчені.

Вогнепальні рани виникають внаслідок кульового або осколкового поранення. Вони бувають: наскрізні, якщо є вхідний і вихідний ранові отвори в шкірі; сліпі, якщо куля або осколок застряє у тканині тіла; дотичні, якщо куля або осколок, пролітаючи по дотичній, пошкоджує шкіру і м'які тканини тіла, але не застряє в них.

Різані й колоті рани мають невелику зону пошкоджень, рівні краї, стінки ран зберігають життєздатність, дуже кровоточать, менше піддаються інфікуванню. Колоті проникаючі рани при невеликій зоні пошкодження шкіри чи слизової оболонки можуть мати значну глибину і бути дуже небезпечними через пошкодження внутрішніх органів і занесення до них інфекції.

Рубані рани бувають різної глибини, з удареними місцями і розміжченими м'якими тканинами тіла.

Вдарені, рвані та розміжчені рани мають складну форму, нерівні, насичені кров'ю краї, змертвілі тканини, де створюються сприятливі умови для розвитку інфекції. Рвані рани є наслідком грубої механічної дії, що призводить до розриву шкіри; можливі відокремлення клаптиків шкіри, пошкодження сухожилля, м'язів і судин, значне забруднення. Вкушені рани завжди інфіковані слиною.

Усі рани, крім операційних, вважаються первісно інфікованими. Мікроби потрапляють до рани разом із предметом, яким заподіяно рану, а також із землею, шматками одягу, повітрям і при дотиках до рани руками. Потрапляючи до рани, мікроби можуть викликати її нагноєння. Найнебезпечніші ті мікроби, що розвиваються в рані за умови відсутності повітря і спричинюють газову гангрену. Небезпечним ускладненням ран є зараження їх збудником стовбняка. Профілактика зараження рани - це якомога швидше накладання на неї асептичної пов'язки для запобігання доступу мікробів.

Рани можуть бути поверхневими або проникаючими в порожнину черепа, грудну клітку, черевну порожнину. Проникаючі рани - найнебезпечніші.

                  Види кровотеч. Перша медична допомога при кровотечах

Найнебезпечнішим ускладненням ран є кровотечі, які безпосередньо, загрожують життю. Кровотечами називають витік крові з ушкоджених кровоносних судин.

Залежно від характеру ушкодження судин розрізняють артеріальні, венозні, капілярні та паренхіматозні кровотечі. Надзвичайно небезпечна артеріальна кровотеча, внаслідок якої за короткий проміжок часу з організму може витекти значна кількість крові.

                                Ознаки артеріальної кровотечі:

При венозній кровотечі колір крові темніший, витікання крові безперервне, явного струменя не спостерігається.

Капілярна кровотеча виникає внаслідок пошкодження дрібних судин шкіри, підшкірної клітковини і м"язів. У цьому випадку кровоточить уся поранена поверхня.

Паренхіматозна кровотеча виникає при пошкодженні внутрішніх органів (печінки, селезінки, нирок, легень) і завжди небезпечна для життя.

Кровотечі бувають зовнішні і внутрішні. При зовнішній кровотечі кров витікає через рану в шкірі та у видимих слизових оболонках або з порожнин. При внутрішній кровотечі кров виливається в тканини й органи тіла; це називається крововиливом. Швидка втрата одного-двох літрів крові, особливо при тяжких комбінованих ураженнях, може призвести До смерті.

Залежно від виду кровотечі та засобів, що є під рукою, при наданні першої медичної допомоги здійснюють тимчасову або повну зупинку кровотечі.

Тимчасово кровотечу можна спинити одним із таких способів: накласти тугу пов'язку; затиснути пальцем судину, що кровоточить; накласти кровоспинний джгут і максимально зігнути кінцівку.

Накладання тугої пов'язки - найпростіший спосіб зупинки незначної кровотечі. Для такої пов'язки використовують індивідуальний пакет. Проте тугу пов'язку не слід накладати занадто туго. Якщо після накладання пов'язки нога чи рука посиніє, то це означає, що пов'язка здавила вени, відтік крові до серця утруднений і вона застоюється. У такому випадку кровотеча може тільки посилитися. Збліднення кінцівки нижче місця накладання тугої пов'язки означає повне припинення кровообігу.

                                       
                                             
            Мал. 1. Точки затискання артерій для зупинки кровотечі.

Затиснути артерію пальцями з метою зупинки кровотечі можна за будь-яких обставин. Затискання проводиться не в рані, а вище - ближче до серця, перед накладанням джгута або пов'язки.

Щоб уміло й швидко спинити кровотечу цим способом, потрібно добре знати місця затискання артерій. Знаходять артерію за пульсом. Намацавши артерію, притискують її до найближчих кісток вище місця поранення до припинення пульсу і зупинки кровотечі.

Коли поранено обличчя, слід притиснути такі судини: на лобі - вискову артерію спереду від вуха; якщо рана на підборідді або щоці - зовнішню щелепну артерію; при пораненні шиї або голови - сонну артерію збоку від гортані до хребта.

При кровотечах у районі плеча і плечового пояса потрібно притиснути підключичну артерію - до першого ребра в надключичній ямці або пахвову артерію - до плечової кістки в підпаховій ямці.

При кровотечах із ран передпліччя притискують плечову артерію з внутрішнього боку плеча до плечової кістки.

При кровотечах із ран стегна, гомілки і стопи притискують стегнову артерію.

Джгут для зупинки крові застосовують при сильній кровотечі з поранених кінцівок. Його накладають вище рани і якомога ближче до неї. Не можна накладати джгут у середній третині плеча через небезпеку придушення нерва і розвитку згодом паралічу руки. Місце, де накладається джгут, спочатку захищають одягом, рушником, ватно-марлевою пов'язкою або іншими матеріалами. Потім дуже розтягують гумовий джгут, роблять ним навколо кінцівки одне-два кільця і кінці фіксують гачком. Якщо джгут накладено правильно, то кровотеча припиняється, пульс затихає і кінцівка блідне.

                      
                                  
                      Мал. 2. Накладання кровоспинного джгута.

                                   
                                Мал. 3. Накладання закрутки.

Якщо джгута немає, то для зупинки кровотечі треба вміти використовувати закрутку, яку можна зробити з будь-якої достатньо міцної тканини, тасьми, стрічки, мотузки. Як і при накладанні джгута, місце, де накладається закрутка, захища

ють м'якою прокладкою (ватою, одягом). Закрутку намотують на кінцівку, кінці зав'язують вузлом, у кільце, що утворилося, вставляють палицю і закручують доти, поки не припиниться кровотеча. Після цього палицю фіксують бинтом або іншим способом.

Наклавши на кінцівку джгут або закрутку, рану закривають первинною пов'язкою і на ній позначають час накладання джгута або закрутки. Можна записати час на клаптику паперу і прикріпити його до пов'язки останніми обертами бинта або засунути під джгут.

Влітку джгут накладають на кінцівку не більш ніж на годину, взимку - на півгодини. Наприкінці цього часу потрібно, притиснувши пальцями відповідну артерію, ослабити джгут. Коли кінцівка порожевіє і потеплішає, джгут знову затягують. Усього джгут накладається не більш ніж на 2 години. У холодну пору року кінцівку із джгутом слід утеплити.

Щоб тимчасово спинити кровотечу при пораненнях кінцівок, треба максимально зігнути кінцівку і зафіксувати її в цьому положенні. Наприклад, якщо поранено гомілку, в підколінну ямку кладуть валик, зроблений з вати і марлі, ногу згинають у колінному суглобі і в такому положенні затягують її ременем (бинтом, рушником, косинкою). Так само при пораненні передпліччя руку згинають і фіксують у ліктьовому суглобі. На верхню частину стегна накласти джгут неможливо. Тому ватно-марлевий валик кладуть у пахову ділянку, стегно максимально притискують до живота і закріплюють у такому положенні.

                               
                                   
                                                    Мал. 4. Фіксація кінцівки.

Якщо рана в районі пахви або верхньої частини плеча біля плечового суглоба, то потрібно якнайдалі завести руку назад, притиснути до спини і зафіксувати.

У разі появи перших ознак внутрішньої кровотечі: раптової блідості на обличчі, збліднення і похолодання кистей і стоп, почастішання пульсу, запаморо   чення голови, шуму у вухах, холодного поту - потерпілого слід негайно відправити до лікувальної установи. Якщо є така можливість, у тому місці тіла, де підозрюється внутрішня кровотеча, потрібно прикласти гумовий пузир з льодом чи холодною водою.

Будь-яка, навіть невеличка рана становить загрозу для життя потерпілого, оскільки вона може бути джерелом зараження різними мікробами або причиною сильної кровотечі. Основний засіб профілактики цих ускладнень при наданні першої медичної допомоги - якнайшвидше накладання на рану стерильної пов'язки.

                                 Правила накладання пов'язок

Пов'язка - це перев'язувальний матеріал, яким закривають рану. Процес накладання пов'язки на рану називають перев'язкою.

Накладаючи пов'язку, треба намагатися не завдати зайвого болю. Бинт тримають у правій руці і розкручують його, не відриваючи від пов'язки, яку підтримують лівою рукою. Бинтують зліва направо, кожним наступним обертом (туром) перекриваючи попередній наполовину.

                                   

                         Мал. 5. Пакет перев'язувальний індивідуальний:

а – розкриття зовнішнього чохла по надрізу; б – виймання внутрішньої упаковки; в – перев'язувальний матеріал уозгорнутому вигляді:

1. кінець бинта;

2. подушечка нерухома;

3. кольорові ватки;

4. подушечка рухома;

5. бинт;

6. скочування бинта.

Пов'язку накладають не дуже туго (за винятком тих випадків, коли потрібна спеціальна туга), щоб не порушити кровообігу, проте й не слабко, щоб не сповзала з рани.

Пакет перев'язувальний індивідуальний складається з двох ватно-марлевих подушечок розміром 32 х 17,5 см, бинта розміром 10 см х 7 м. Одна подушечка пришита на кінці бинта, а друга вільно пересувається по ньому. Подушечки і бинт стерильні, упаковані в пергаментний папір. Зовнішній чохол пакета виготовляється з прогумованої тканини. Така подвійна упаковка перев'язувального матеріалу забезпечує надійне збереження його стерильності. У пакет вкладається шпилька. На чохлі написано правила користування пакетом.

Накладаючи пов'язку, пакет беруть у ліву руку, правою рукою по лінії надрізу відкривають зовнішній чохол і виймають внутрішню упаковку. Вийнявши шпильку, знімають папір і розгортають перев'язувальний матеріал, не торкаючись руками внутрішньої поверхні подушечок, тобто тієї поверхні, що прикладатиметься до рани. Той, хто надає допомогу, може братися руками лише за прошиту кольоровими нитками поверхню подушечок. Подушечку прибинтовують, кінець бинта закріплюють шпилькою.

При наскрізних ранах рухому подушечку пересувають по бинту на потрібну відстань, щоб закрити вхідний і вихідний отвори рани. Зовнішній чохол пакета, внутрішня поверхня якого стерильна, використовується для накладання герметичних пов'язок.

Бинт - це смужка марлі в скатаному вигляді. Скатана частина бинта називається головкою, вільний кінець - початком. Стерильні бинти герметично упаковані у пергаментний папір.

Серветки стерильні - це складені в декілька шарів чотирикутні шматки марлі, герметично упаковані в пергаментний папір (по 20 штук в упаковці). Розмір великих серветок - 70 х 68 см, маленьких - 68 х 35 см.

Пов'язки на голову, груди, плечові, ліктьові, колінні, гомілковостопні суглоби, на кисті й стопи, на промежину накладають косинкою. Якщо косинки не стерильні, то на поранену поверхню спочатку накладають стерильні бинти чи серветки і фіксують їх косинкою.

Якщо табельних перев'язувальних матеріалів недостатньо чи немає зовсім, використовують підручні засоби. Особливо зручні економні пов'язки за Маштафаровим. Для них користуються шматками тканини (з простирадла, сорочки тощо) різної величини, надрізавши їх кінці для шворок. Спочатку на рану накладають стерильний бинт або серветку (якщо необхідно, то і вату), а потім шматком тканини зі шворками закріплюють пов'язку.

                                  
                               Мал. 6. Пов'язка за Маштафаровим.

                                   

                                 Мал. 7. Пов'язка на голову "чепець".

                            

                               Накладання пов'язок на голову і груди

При травмах голови можуть накладатися різного виду бинтові пов'язки і пов'язки з використанням косинок, стерильних серветок і липучого пластиру. Вибір пов'язки залежить від розміщення і характеру рани.

Якщо поранено волосисту частину голови, то накладають пов'язку "чепець", закріплюючи її смужкою бинта (зав'язкою) за нижню щелепу. Від бинта відрізають шматок завдовжки до 1 м, кладуть його середню частину на тім'я поверх стерильної серветки, що закриває рану, кінці опускають вертикально донизу попереду вух і утримують в натягненому стані. Навколо голови роблять коловий закріплюючий хід, дійшовши до зав'язки, обертають бинт навколо неї і ведуть косо на потилицю. Чергуючи ходи бинта через потилицю і через лоб і щоразу направляючи його більш вертикально, закривають усю волосисту частину голови. Після цього двома-трьома коловими ходами закріплюють пов'язку. Кінці зав'язки бантом зав'язують під підборіддям.

При пораненні шиї, гортані або потилиці накладають хрестоподібну пов'язку. Коловими ходами бинт спочатку закріплюють навколо голови, потім вище лівого вуха і позаду нього опускають бинт косо вниз на шию.

                                                   
                                  
                                  Мал. 8. Хрестоподібна пов'язка на потилицю.

                                                 
                        
                                          Мал. 9. Спіральна пов'язка на груди.
   
                                                       
                                        
                                      Мал. 10. Хрестоподібна пов'язка на груди.

Далі бинт ведуть по правій бічній поверхні шиї, закривають ним її передню поверхню і повертаються на потилицю, проходять вище вух, повторюючи зроблені ходи. Пов'язка закріплюється ходами бинта навколо голови.

На груди накладають спіральну або хрестоподібну пов'язку. Для спіральної пов'язки відрізають шматок бинта завдовжки до 1,5 м, кладуть його на здорове передпліччя і залишають його кінці вільно звисати на грудях. Потім, починаючи знизу зі спини, спіральними ходами бинтують грудну клітку. Кінці відрізаного бинта зв'язують.

                                        
                                                  Мал. 11. Правощочна пов'язка.

Хрестоподібну пов'язку на груди накладають знизу двома-трьома коловими фіксуючими ходами бинта (1-2), далі - зі спини справа на ліве передпліччя (3), потім коловим фіксуючим ходом (4) знизу через праве передпліччя (5), знову навколо грудної клітки і т. д. Кінець бинта останнього колового ходу закріплюють шпилькою.

На ніс, лоб і підборіддя накладають пращоподібну пов'язку. Під пов'язку на поранену поверхню обов'язково підкладають стерильну серветку чи бинт.

                           Накладання пов'язок на живіт і верхні кінцівки

Серед травм живота найнебезпечнішими для життя потерпілого є проникаючі рани. Вони можуть призвести до випадіння внутрішніх органів, петель кишок і сальника, до виникнення сильних кровотеч.

Якщо випали внутрішні органи, їх не можна вправляти у черевну порожнину. Рану закривають стерильною серветкою чи стерильним бинтом навколо внутрішніх органів, що випали. На серветку кладуть м'яке ватно-марлеве кільце і накладають не дуже тугу пов'язку. Потерпілому з проникаючою раною живота ні в якому разі не можна давати пити, дозволяється лише змочити губи водою. На верхню частину живота накладається стерильна пов'язка (послідовними коловими ходами знизу вгору).

На нижній частині живота звичайно пов'язка сповзає, тому на живіт і пахову частину тіла накладають колосоподібну пов'язку. її починають з колових ходів навколо живота (1-3), потім хід бинта по зовнішній поверхні стегна (4) переводять у хід навколо стегна (5), знову проводять по зовнішній поверхні стегна (6) і далі знову роблять колові ходи навколо живота (7).

На значні опіки живота накладають косиночні пов'язки.

                                            

           Мал. 12. Колосоподібна пов'язка на нижню частину живота.
                                       
                                                Мал. 13. Пов'язки:

а – спіральна на палець:
б – хрестподібна на кисть;
в – спіральна на ліктьовий суглоб.
На верхні кінцівки накладають спіральні, колосоподібні, хрестоподібні пов'язки.

Спіральну пов'язку на палець починають ходом навколо зап'ястка (1), далі бинт ведуть із тильного боку кисті до нігтьової фаланги (2), роблять спіральні ходи бинта від кінця до початку пальця (3-6) і зворотним ходом по тильній поверхні кисті (7) закріплюють бинт на зап'ястку (8-9).

Хрестоподібну пов'язку накладають на пошкоджену долонну або тильну поверхню кисті; починають із фіксованого ходу на зап'ястку (1), & далі з тильного боку на долоню.

На плече і передпліччя накладають спіральні пов'язки, бинтуючи знизу вгору і періодично перекручуючи бинт. Пов'язку на ліктьовий суглоб починають двома-трьома ходами бинта через ліктьову ямку (1-3) і далі ведуть спіральними. ходами бинта, поперемінно чергуючи їх то на передпліччя (4, 5, 8, 9, 12), то на плече (6, 7, 10, 11, 13) з перехрещуванням у ліктьовій ямці (14).

Колосоподібну пов'язку на плечовий суглоб (мал.) накладають, починаючи від здорового боку з пахвової ямки по грудях (1) і зовнішній поверхні пошкодженого плеча ззаду через пахвову ямку на плече (2), далі по спині через здорову пахвову ямку на груди (3) і, повторюючи ходи бинта (4), поки вони не закриють весь суглоб, закріплюють кінець бинта на грудях шпилькою.

                                                

                                           Мал. 14. Пов'язка на плечовий суглоб.

                                        Накладання пов'язок на нижні кінцівки

Пов'язку на п'яту накладають так: першим ходом бинта через ту її частину, що найбільше виступає (І), далі по черзі вище (2) і нижче (3) першого ходу бинта, а далі-для фіксації роблять косі (4) і вісімкоподібні (5) ходи бинта.

На гомілковостопний суглоб накладають вісімкоподібну пов'язку. Перший фіксуючий хід бинта роблять вище щиколотки (1), далі - вниз на підошву (2) і навколо стопи (3), потім бинт ведуть по тильній поверхні стопи (4) вище щиколотки, повертаються (5) на стопу і на щиколотку (6) й закріплюють кінець бинта коловими ходами (7 і 8) вище щиколотки.
 
На гомілку і стегно спіральні пов'язки накладають так само, як на передпліччя і плече.
                                          
                                                 
                                        Мал. 15. Пов'язка на п'яту.
                                                   
                                                 
             Мал. 16. Вісімкоподібна пов'язка на гомілковостопний суглоб.

Пов'язку на колінний суглоб починають з колового ходу через надколінну чашечку, а потім ходи бинта йдуть поперемінне нижче і вище, перехрещуючись у підколінній ямці.

                            Перша медична допомога при переломах

Переломи виникають внаслідок різких рухів, ударів, падіння з висоти, інших причин. Бувають закритими і відкритими. При закритих переломах не порушується цілісність шкірного покриву, при відкритих - у місцях перелому залишається рана. Найнебезпечніші відкриті переломи.
Розрізняють переломи із зміщенням і без зміщення кісткових уламків.
Під час аварій, катастроф, землетрусів, ядерного ураження у потерпілого можуть бути численні переломи кісток. Найтяжчими є переломи, що супроводжуються опіками і радіаційним ураженням.
Переломи, що виникають внаслідок дії кулі або осколка снаряда, називаються вогнепальними. Вони характеризуються розтрощенням кісток на великі й дрібні осколки, розміжченням м'яких тканин тіла в місцях перелому і відриванням частин кінцівки.
                                        
                                         Мал. 17. Переломи кісток:

а – відкритий (гомілки);
б – закритий (передпліччя).
                                                              
                                                
                                Мал. 18. Користування шприц-тюбиком.

Основні ознаки переломів - біль, припухлість, синці, незвична рухомість у місцях перелому, порушення функцій кінцівки.

У тяжких випадках переломи супроводжуються шоком. Особливо часто розвивається шок при відкритих переломах з артеріальною кровотечею.

Травматичний шок - це загрозливе для життя ускладнення важких уражень, що характеризується розладом діяльності центральної нервової системи, порушенням кровообігу, обміну речовин, інших важливих функцій організму. Причиною шоку можуть бути тяжкі травми, особливо повторні.

Щоб зменшити больове відчуття і запобігти виникненню травматичного шоку, потерпілому необхідно ввести болезаспокійливі ліки, які є в аптечці індивідуальній.

Шприц-тюбик складається з поліетиленового корпуса, ін'єкційної голки і захисного ковпачка; призначений для одноразового внутрім'язового або підшкірного введення протибольових ліків.

Щоб зробити укол, правою рукою беруть шприц-тюбик за корпус, лівою - за ребристий обідок, і корпус прокручують до кінця. Знімають ковпачок з голки. Не торкаючись голки руками, роблять укол у м'які частини тіла. Міцно тримаючи пальцями корпус шприц-тюбика, вводять ліки і, не відриваючи руки, виймають голку. Використаний шприц-тюбик приколюють до одягу потерпілого на груди, щоб на наступних етапах евакуації було відомо, що йому введено болезаспокійливі ліки.

Основне правило надання першої медичної допомоги при переломах - здійснення в першу чергу тих заходів, від яких залежить збереження життя потерпілого, а саме:

1.зупинка артеріальної кровотечі;

2.попередження травматичного шоку;

3.накладання стерильної пов'язки на рану;

4.проведення іммобілізації табельними чи підручними засобами.

Іммобілізація - це забезпечення нерухомості кісток у місці перелому; вона зменшує біль, що дає змогу уникнути травматичного шоку. Проводячи іммобілізацію, необхідно щадити потерпілого. Нерухомість у місці перелому досягається накладанням спеціальних шин або підручних засобів і фіксацією двох найближчих суглобів (вище і нижче місця перелому). Така іммобілізація називається транспортною (мал.).

Підручними засобами іммобілізації можуть служити смужки фанери, палиці, тонкі дошки, різноманітні побутові предмети, за допомогою яких можна забезпечити нерухомість у місці перелому.

При переломах ключиці на зону надпліч накладають два ватно-марлевих кільця і зв'язують їх на спині. Руку підвішують на косинці.

При переломі кісток передпліччя руку потрібно обережно зігнути в ліктьовому суглобі під прямим кутом, повернути долонею до грудей і в такому положенні зафіксувати шиною або підручними засобами. Шину накладають від основи пальців до верхньої третини плеча. При цьому досягається нерухомість у променевозап'ястковому і ліктьовому суглобах. Руку підвішують на косинці.

Переломи стегнової кістки, особливо відкриті, - дуже важка травма, що часто супроводжується кровотечею і шоком. Підручні засоби (наприклад, дошки) при іммобілізації стегна накладають на його бічні поверхні (одну - на внутрішню, другу - на зовнішню) і фіксують до кінцівки і тулуба широким бинтом, поясним ременем, рушником. На кісткові виступи гомілковостопного і колінного суглобів, а також у пахову впадину і в пах підкладають вату.

                               
                                     
                            Мал. 19. Способи іммобілізації при переломах.

                                    

                                    Тема 2. Тактична медицина

відео-уроки, посилання:

(домедична допомога в умовах бойових дій)

Випуск 1. Артирелійський обстріл

https://youtu.be/bBgpKj-8wT8

Випуск 2. Зупинка кровотечі

https://youtu.be/gNCYMZd1bQU

Випуск 3. Тривожний рюкзак

https://youtu.be/vPA5wRDHNmw

Випуск 4. Накладання пов'язок, частина1+2

https://youtu.be/_lMxHAUANPI

https://youtu.be/0Jw02kUGQ7E

Випуск 5. Реанімація

https://youtu.be/2v2uksDEeyw

ДОДАТКИ:

Сайт для інформаційної підтримки та індивідуальної самоосвіти:

https://lastday.club